Після падіння евакуаційного гелікоптера неймовірним чином вижили двоє українських бійців.
Цього дня в порт Маріуполя прилетіли одразу чотири українські Мі-8. Загалом в операції брали участь п’ять машин. Ударний Мі-24 залітав у район мікрорайону «Західний», щоб відволікти на себе увагу протиповітряної оборони росіян.
,Забравши поранених, два гелікоптери полетіли в бік селища Рибацьке на південний захід від порту. Там один з них було збито ракетою ПЗРК. Після вибуху та падіння на землю серед людей на борту вижили тільки двоє.
відео представників країни-агресора
,Друга ракета вразила двигун гелікоптера, яким керував Євген Соловйов. На щастя, не вибухнула. Попередивши іншу пару машин про необхідність вилітати з порту резервним маршрутом, пілот зміг на одному двигуні довести перевантажену 20-ма пораненими машину до території, контрольованої ЗСУ. За цей виліт Соловйов отримав звання Героя України.
Фото з відкритих джерел
,У збитому під Рибацьким Мі-8 вижили азовець Дмитро «Одесит» Лабінський та боєць ГУР Сергій Бабак.
Дмитро Лабінський народився 2020 року в Одесі. Після служби за контрактом у Нацгвардії перевівся до «Азова». Очікував на проходження курсу молодого бійця, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. Як кулеметник, брав участь у боях у Граверному провулку, коли туди прорвались російські спецпризначенці. Отримав поранення, через що його вирішили евакуювати гелікоптером.
Коли я отямився серед купи уламків, то в обличчя мені прилетіла ХТЦ [хибна теплова ціль, більш відома як теплова пастка] з другого нашого Мі-8. У метрах 15 від мене почув «Мене збито! Мене збито!». Це був кулеметник з ГУР. Підійшовши, він спитав, чи можу я йти. Я відповів, що в мене травмована спина. Він оглянув мене. Повідомив, що кровотечі немає, підняв, і ми пішли полем подалі від місця падіння.
Метрів за 800 побачили неглибокий яр і залягли в ньому, щоб нас не було видно. Я розкинув руки і дивився у небо, бо дико боліла спина. Одразу почули крики «Підняти руки!» Спочатку до нас підійшли днрівці, потім під’їхала вантажівка. Так ми опинились у полоні. Нас відвезли до якогось населеного пункту, де надали медичну допомогу, і одразу розпочали допити.[1]
фото - представник країни-агресора
,Разом із Олександром Веділіним ми перебували в порту на позиції над бомбосховищем. У нас був зв’язок: «супутник» і генератор. 30 березня о десятій вечора заступили на вахту. До опівночі охороняли територію, обговорювали ситуацію. Олександр був впевнений у деблокаді, що буде прорив наших сил ззовні. Я не був налаштований так оптимистично, оскільки на той момент проти нас вже було задіяно величезну кількість танків. «Та що там ті танки. Візьмемо гранатомети та відіб’ємося», – Олександр був налаштований по-бойовому.
З наступного ранку на вахту виставляли по одному. О сьомій Веділін прийшов мене змінити, ми викурили по цигарці. На світанку почув гул зльоту гелікоптерів, 31 березня їх було чотири. В цей час почалися легкі прильоти, згодом почувся звук реактивного двигуна. Звук швидко гучнішав, і я забіг до найближчої будівлі. Після вибуху першої атаки відбулася друга, потім третя.
,Коли все стихло, підійшов до виходу і тут відчув вибух четвертої атаки. Мене відкинуло, я отримав легку контузію і деякий час приходив до тями. До мене підійшли наші бійці, і я спитав в них про Олександра. Почув у відповідь, що він тяжкий 300 або 200. Ми вирушили на позицію. Портову техніку було розкидано, а ноги тонули у 30-сантиметровому шарі попелу. Олександр лежав на землі у крові. Він був у броніку та шоломі, але під шолом залетів невеличкий уламок. Капітан ІІІ рангу Олександр Веділін був мертвий.
Фото з відкритих джерел
,
